звернення творчого колективу каналу ТВі, у якому звучить заклик до всіх небайдужих із числа художників, музикантів, письменників та громадських активістів прийти на певну годину під офіс на Гайдара, особисто я відчув себе остаточно розгубленим. Переконаний: схожі відчуття переживають усі художники, музиканти, письменники та громадські активісти, небайдужі до того, що відбувається нині з улюбленим каналом.
Адже заклик прийти під офіс дуже нагадує клич вийти на мітинг і заявити протест злочинній владі. Хоч проти фальсифікації виборів, хоч проти незаконних забудов, хоч проти міліцейського свавілля, хоч на захист Гостиного двору. Словом, є дуже багато хороших справ, у які небайдужий громадянин повинен вписатися, аби не було соромно за не проведений на мітингу день. Приблизно так сприймає ваш автор заклик творчого колективу ТВі до своїх друзів.
Проте, гостро переймаючись долею каналу і як письменник, і як журналіст, і як громадянин, я не почув головного: за кого і, відповідно, проти кого я повинен вписатися в цю непристойну розборку. Не за жодного з власників - це точно. Але усвідомлення й публічне визнання того, що проблеми незнайомих мені власників мене не гребуть, все одно лишає ситуацію саме непристойною. Адже до 23 квітня 2013 року включно ТВі був «моїм простором свободи».
Тут усі були свої. Зрештою, навіть після 23 квітня не хочеться ділити «своїх» навпіл. Бо ось тільки Мустафа Найєм і Віталій Портников на одній території говорили однаково близькі мені речі, тільки різними словами і в різних форматах. А тепер називають один одного проститутками. Артем Шевченко набирає штрейкбрехерів, Єгор Чичеринда не видає колегам камер, та інше...
Отже, внутрішній конфлікт таки зрів давно, і лиш тепер прорвало? Чи зміна власника каналу за кілька годин поміняла світогляди обох журналістів? Хто пояснить, яку сторону конфлікту просять підтримати особисто мене? Адже всі, крім власників та частини менеджменту, були творчим колективом, причому - єдиним!
Згоден, мені та іншим, як дорослим людям, пропонують розібратися самим. Але навіть найскладніша задачка з вищої математики має рішення - проте для того, аби запропонувати знайти рішення, учневі слід запропонувати щонайменше умови задачі. Цього не зроблено і навряд чи зроблено буде, бо ми живемо в Україні.
Звісно, протягом останніх років ті, кого творчий колектив ТВі закликав вийти й створити масовку з відомих облич на свою підтримку, ходили на канал, як до себе додому. Свій до свого по своє, ось яка типова для України схема працювала тут.
Чи погано це? Зовсім ні! Боже збав, навпаки: ніде, крім студії ТВі, актуальні українські художники, музиканти, письменники та громадські діячі не мали останніми роками майданчика безкоштовної та безкорисної медійної підтримки.
Всі, хто крутився в орбіті ТВі, були однодумцями. Навіть непомітну на загал подію в українському культурному житті журналісти каналу робили випуклою, об'ємною, ґрунтовною, значущою, мало не вікопомною. До всього, чим займався канал у нашому інформаційному просторі, цілком докладається цитата з датованого 1998 роком вірша одного з улюбленців творчого колективу ТВі, поета Сергія Жадана: «Тільки я знаю - між гострого віття В перенасиченій біосфері Так лише варто вживати повітря, так лише слід прочиняти двері».
Виглядає, що нині всі, хто заходив на свій простір свободи та любив той ТВі, яким він був до 23 квітня 2013 року, мимоволі мусять розділити, а то й перебрати на себе відповідальність за досі незрозумілі події на каналі й довкола нього. Виходить, це ми не вберегли свого простору свободи.
Проте станом на сьогодні так і не відомо, від кого/чого треба захищати канал ТВі і кого рятувати від можливого переформатування, читай - знищення. Поки що за дужками взаємних образ та з'ясуванням стосунків учорашніх однодумців лишаються два факти, негативна оцінка яких не береться під сумнів. Та означає, незалежно від часу й способу розв'язання конфлікту, незворотні репутаційні та іміджеві втрати.
Факт перший: заборона виходу в ефір заявлених програм, недопущення до ефіру журналістів, повтори старих випусків та фільтрація роботи журналістів шляхом обмеження видачі телекамер. Іншого діагнозу, ніж цензура та перешкоджання журналістській діяльності на моєму просторі свободи, просто не напрошується.
Факт другий: звільнення з каналу людей, котрі ще вчора ніби влаштовували і керівництво, і нас, глядачів. Навмисне не називаю зараз прізвищ, бо є підозри: звільнення там далі готуються, і ми про це ще почуємо з офіційніших джерел.
На моє просте й незаангажоване розуміння, зміна власників, корпоративні розборки та внутрішні особисті конфлікти жодним чином не повинні впливати на мовлення. Якщо програма підготована - вона мусить бути в ефірі. Саме вона, а не повтори попередніх. Якщо внаслідок зміни керівництва інформаційна політика теж міняється або коригується, про це треба оголосити публічно. Після чого журналісти, яким ці зміни не подобаються, можуть робити заяви - але вже не про очевидні прояви цензури, а про, наприклад, початок дрейфу ТВі разом із новим інвестором та новим керівництвом у бік Банкової, Кабміну, Партії регіонів, КПУ, «Батьківщини», «Свободи» тощо.
Словом, виходів не так уже багато, але вони є. Канал або працює в звичному режимі й лишається за духом таким, яким ті, кого творчий колектив закликає підтримати себе, звик цей канал бачити й сприймати. Або працює в іншому режимі, з іншими новинами, проектами, сюжетами. Про що оголошується офіційно, відкрито, можна навіть без вибачень. Але - працює!
Зрозуміло, є страйк, профспілка та вимоги. Проте чому, якщо всі на каналі лишаються однодумцями в поглядах на необхідність працювати та незмінність генеральної лінії каналу, ніхто з осіб, котрі тепер вважаються першими й головними, публічно не озвучив ставлення до цих вимог? Натомість щомиті надходять повідомлення з різних джерел, які суперечать одне одному, про ставлення менеджменту до страйку й до профспілки.
Чи вони законні, або журналісти не розібралися в ситуації, вимоги не будуть виконані, чи будуть виконані за певних умов, або страйкарів буде звільнено - жодну з цих і жодну з інших опцій в дію не введено! Ну скажіть же хоч щось конкретне: коли канал почне працювати в звичному режимі, хто буде на ньому працювати й на яких умовах.
Поки що всі обзиваються на всіх. Партія регіонів радіє. А глядачі - найбільш постраждала сторона! - стрімко втрачають довіру до нашого спільного простору свободи. Навіть якщо готові підтримати страйкарів.
Офіс на Гайдара став тією локацією, на якій відтворено в міні-копії суспільно-політичні події 2005-2009 років в Україні. Що привели, нагадаю, до повної дискредитації здобутків помаранчевих, реваншу Януковича та ПР, сталості електорату КПУ, появи політичних в'язнів, «харківських угод» та «мовного закону», зменшення й навіть знищення громадянських свобод, включно із максимальним обмеженням свободи слова.
І тепер - про найважливіше: чого все ж таки не сталося на ТВі і чим він не став для українців у свої, як тепер розуміємо, золоті й, без перебільшення, зоряні часи? Ключ до відповіді дав «Телекритиці» журналіст Вахтанг Кіпіані, у недалекому минулому - працівник каналу, тож він напевне знає, про що каже. «Ринкові від цього (можливої втрати ТВі. - А.К) ні холодно, ні жарко, бо роль каналу все ж таки була незначною». Ось у чому - головна проблема, якої ніхто не бажає помічати і не кожен ризикує озвучити. Хіба Отар Довженко частково згадав про не надто широку, як хотілося, цільову аудиторію найактуальнішого каналу. Згадав не з сумом - лише констатуючи очевидне.
У мене, на жаль, немає в розпорядженні цифр, котрі свідчили би про відсоток покриття каналу. Згоден, це мільйон або навіть кілька мільйонів постійних глядачів. Але ж покриття «Інтера», «1+1», СТБ чи ICTV вище в рази. Не кажучи вже про аудиторію Першого національного. При бажанні цей канал може зловити в себе на кімнатну антену-дротик бабця в депресивному малонаселеному селі.
Але той канал, який зараз у центрі уваги медійної та культурної спільноти, нічого подібного не мав, працюючи на просторі, обмеженому кабельними операторами. До того ж ТВі могли вимкнути в регіонах і вимикали. Пояснення цих дій були млявими й не влаштовували нікого з нас.
Маючи бажання та можливість транслювати альтернативну думку й говорити правду, яку на інших каналах свідомо приховують від глядачів, канал ТВі усе одно лишався в максимально обмеженому доступі для аудиторії, котра ширша за постійних користувачів інтернету в Україні. Бо там, де канал вимикали, його можна було дивитися через мережу в режимі онлайн. Або переглядати резонансні фрагменти чи цілі програми, котрі викладалися, в тому числі, на «Телекритиці».
Проте це, повторюся, аудиторія однодумців. Котрим ТВі нічого нового не відкривав. Лише наочно підтверджував: усе, що ми з вами думаємо про цей режим, і всі злочини, в яких ми їх підозрюємо - правда, тільки правда й нічого, крім правди.
Зараз скажу крамольну річ: тим, кого творчій колектив каналу закликав прийти під офіс, сам канал ТВі для повного й чіткого розуміння того, що відбувається в нашій країні, за великим рахунком не потрібен.
Тобто, як майданчик для самовираження - так. Але поява в ефірі ТВі художника, письменника, музиканта або громадського діяча мала переважно такий самий ефект, як пост у Facebook та його численні, як нам здається, перепости.
Так, ефір на ТВі робив діяльність українських культурних та громадських діячів легітимною, створював ілюзію затребуваності в національних медіа, сприяв самоповазі й повазі до інших. Але по суті всі, хто міг побачити когось у ефірі ТВі, вже наступного дня запросто могли подзвонити один одному по телефону, навіть десь перетнутися на каву і сказати: «Старий, це було круто! Ти їм дав!». Хоча «їм» насправді ніхто нічого не давав. Фронда на ТВі та довкола нього лишалася лише фрондою. Потрібного, як свіже повітря, впливу на ширші верстви населення канал, на жаль, не мав і тепер не матиме.
Творчий колектив каналу та результати його щоденної роботи - мої співбесідники. Хоч дивлюся я чергову програму, хоч бачу її автора за межами офісу на Гайдара. Проте ТВі усе одно не став тим ретранслятором свободи та правди для всієї країни. Яким, поза сумнівом, або хотів стати, або вважав себе.
На превеликий жаль та сум, я не знаю випадків, коли цілі регіони нашої країни, котрі вірно голосували за Януковича і принципово не бачили альтернативи Партії регіонів та кулінарним шоу, раптом, із появою в ефірі ТВі, прозріли після кількох переглядів. Очистилися, розплющили очі, розправили плечі, встали з колін або хоча б перестали боятися й почали критично оцінювати інформацію новин Першого національного або «Інтера». На розслідування журналістів каналу реагували хіба антигерої цих сюжетів - та й то слабенько, прекрасно знаючи: нічого за це не буде, бо далі ТВі цього неподобства ніхто не побачить.
Канал, формально, за всіма ознаками будучи засобом масової інформації, по суті широкі маси-то й не інформував! У силу обставин непереборної сили.
Колектив тут ні до чого. Як і менеджмент, до речі. Навіть власник, ким би не був, у цьому не винен.
Канал навмисне заганяли в нішу. Маргіналізували, як ветеранів другої світової в СРСР протягом 1945-1965 років. Освоївшись у ніші й закріпивши за собою хоч цю територію, ТВі не мав іншого виходу, крім як говорити правильні речі тим, хто й без зусиль творчого колективу це знає та розуміє.
Тоді як свобода слова, об'єктивність та відсутність цензури й утисків потрібні не лише ТВі.
Насправді цього потребує аудиторія, котру покривають згадані вище канали-лідери. Це прикро, коли вільно висловлювати думки, в тому числі - про цей режим і розвиток актуальної культури, можна було лише в ефірі окремо взятого каналу з не надто широким покриттям.
Утопія, але це так: зі скандалом на ТВі проблема свободи слова спеціально загострюватися не повинна. Адже свободі слова нічого не повинно загрожувати апріорі! І має вона бути не лише на ТВі, а й на «Інтері», Першому національному тощо.
Ось чому я підтримаю не просто журналістів-страйкарів ТВі. Я готовий підтримати й ту сторону, яка чітко пояснить причини конфлікту. Вибачиться за факти цензури, відновить мовлення в тому режимі й тому форматі, з яким ми звикли асоціювати ТВі. Гарантуватиме збереження незалежної позиції. Й на практиці, своїми діями, доведе вірність дотриманню журналістських стандартів, декларованих каналом цінностей та свободі слова.
А для висловлення такої підтримку участь у масовках сьогодні не аж так потрібна.
http://www.telekritika.ua/profesija/2013-04-29/81298