Форум проекта ProTV.UA

ЧОМУ Я НЕ СВЯТКУЮ 23 ЛЮТОГО
Можна, звичайно, наслідуючи сумнозвісному „проффесору” відбутися по-спартанськи лаконічним „тому що!”, тим паче, що питання більшовицьких свят в сьогоденній Україні встигло вже перетворитися на таку собі невимушену банальність. Але ми – люди розважні, чемні, громаду поважаємо, а громада наполегливо просить аргументувати – ось вже котрий рік просить, а ми – українські патріоти – відбуваємося, як кажуть наші супротивники, „емоціями”. Мовляв, що ви заперечуєте святі для народу свята (даруйте дурацький каламбур), що ви дратуєте нечисленних ветеранів „великої вітчизняної війни”, чому ви „плюєте нам в душу”, та таке інше. Де, так би мовити, ваші факти? Факти давай, а не емоції.

Ось я і вирішив грішним ділом позбутися нарешті емоцій, які, каюся, іноді в нас ллються через вінця, і розмовляти з нашими комуністичними супротивниками сухою мовою аргументів і фактів (ні, не газетною мовою, а мовою реальних доказів).

Але перед тим, як почати доводити свою думку, хочу застережити декілька принципових моментів. По-перше, я сам особисто служив в лавах „непереможної та леґендарної”, незважаючи на всім відоме прислів’я: „якщо армія – велика сім’я, то це саме той випадок, коли краще залишитися сиротою”, тому я з великою повагою ставлюся до всіх ветеранів, відставників Советської Армії. А як я поважаю ветеранів „великої вітчизняної війни”, яких так мало залишилося, що щороку стає все більше й більше, – взагалі ніхто уявити собі не може. По-друге, я не проти Дня Захисника Вітчизни як такого – я обома руками за! Але – не 23 лютого, бо святкувати цей День 23 лютого в Україні є злочином.

1. 23 лютого ніякої знаменної події не відбулося.

Декрет про створення так званої „робітничо-селянської красної армії” Лєнін ухвалив 15(28) січня 1918 року. Чому більшовицька пропаганда впродовж усіх років свого існування наполягала з упертістю дятла саме на 23 лютого, мені абсолютно невідомо. Може, мають рацію антисеміти, коли кажуть, нібито на 23 лютого 1918 року прийшлося єврейське свято Пурім (цікаво, що за старим стилем 23 лютого – це 8 березня)?

2. 23 лютого нав’язала злочинна комуністична влада.

Отже, зрозуміло, що ніякої знаменної події на 23 лютого, зокрема військової, ніколи не припадало. Але терористичному більшовицькому режимові конче була потрібна якась пропагадивна дата. Й посьогодні в Україні нам, українцям, підносять цю дату в якості вже нібито „позаполітичного” „свята чоловіків”, нейтрального „Дня Захисника Вітчизни”. .) І якої Вітчизни – адже 23 лютого було саме советським святом, значить непрямо, але тут розуміється небіжчик СССР?

Отже, як би там не казали, як би не виправдовувались, що цей день не має жодного політичного сенсу, але дозвольте мені не погодитися – це традиційний день советської армії, бойового авангарду більшовицького режиму, який...

3. Більшовицький режим за допомогою красної /советської/ армії ніс в Україну на своїх багнетах смерть, голод, руїну, зневагу до всіх людських та Божих прав.
Російські більшовики затакували кордони незалежної Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу по ухваленню Центральною Радою IV Універсалу проголошення України самостійною державою. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовики навіть не приховували своєї мети під красивими словами – вони прагнули окупації України.

А як же право націй на самовизначення, що його виголосили більшовики щойно по захопленню влади в Петроґраді? А ось так. Для фінів – „право на самовизначення”, а для українців – „так або інакше необхідно повернути”. І повернули. Україна на довгі роки поринула в безпросвітну темряву жахливішого терору за всі будь-коли відомі людству.

Додамо від себе, що в лютому 1918 року в Києві більшовики розстрілювали не тільки тих, хто був пов’язаний із Центральною Радою, а й тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка.

Але Совєти не могли приборкати Україну. Щороку в країні полихали сотні селянських повстань. Українські селяни за прикладом своїх завзятих предків-козаків і гайдамаків, брали в руки зброю та скеровували її проти людожерів з червоними зірками – комісарів, посадовців, агентів більшовицького режиму. Але навіть перебите, знищене, знекровлене українське село лякало комуністів. І тоді проти України була застосована найстрашніша зброя – голодова блокада. Внаслідок штучно влаштованого Голодомору 1932-33 року вимерло від 7 до 10 мільйонів (!) українців. Етнічна, генетична, традиційна, моральна, демографічна база нації, джерело національної сили, кадрів була підірвана настільки капітально, що ми й посьогодні відчуваємо наслідки тієї катастрофи. ... І прислужилася до цього все та ж „непереможна й леґендарна” советська армія. Чи не вона забезпечувала вивіз збіжжя з України, охорону сховищ, за вкрадене звідки зернятко людину відправляли (в кращому випадку) на Біломорканал, чи не вона конвоювала ешелони „виселенців” (т.зв. „куркулів”), які мільйонами загинули за полярним колом, кинуті там без їжі, без потрібного одягу, без даху над головою? За що вшановувати таку армію?

4. Советська армія була кузнею зрадників і перевертнів.

Советська армія в перші місяці війни з Німеччиною, в червні-серпні 1941 року втратила близько 3 мільйонів свого складу добровільно полоненими. Тобто то були люди, що перейшли на бік ворога зі зброєю в руках. Переважна більшість з них склала різноманітні протисоветські збройні формування у складі вермахту, або працювала в допоміжних частинах. Традицію зрадництва советська армія блискуче підтвердила під час подій 1991 року, коли майже весь її (за рідкісними виключеннями) офіцерський склад, плюнувши на присягу Советському Союзу, автоматично присягнув іншим державам, що утворилися на уламках „великого й непорушного”, в тому числі – Україні.

5. В Україні є своє Свято Захисника Вітчизни – 29 Січня.

Нібито існує Незалежна Українська держава з усіма притаманними їй атрибутами та символами. Але скрізь і поруч бовваніють пам’ятники найкривавішому людожеру ХХ сторіччя – Володимиру Ульянову-Лєніну та його поплічникам. Дивно, але пропозиції надати вулицям і майданам українських міст і сіл імена справжніх Героїв, викликають справжню істерику в українських місцевих владоможців. Виховані в советських партійних школах, вони можуть відважитися перейменувати вулицю на ім’я вірного московського ґауляйтера Щербицького.

До речі, 23 лютого в якості свята було скасовано по 1991 року, а потім, за олігархічно-кримінального режиму Л. Кучми &Co, реанімовано як „День Захисника Вітчизни” на радість усього пенсійно-маразматичного російськомовного електорату президента-директора заводу. Українська армія й досі залишається осередком русифікації молоді, небоєздатним збіговиськом, структурою-жебраком. Такий стан буде тривати доти, доки вона не стане по-справжньому Українською, тобто матиме по-перше, Український дух, патріотичні кадри, виховані на традиціях Визвольних Змагань нашого народу впродовж всіх віків нашої історії. Як День Захисника Вітчизни найбільше надається трагічне й водночас романтичне Свято – День Пам’яті Героїв Крут, 29 Січня. Саме ця подія, цей героїчний чин 300 юнаків-добровольців, що поклали свої молоді життя за волю України, в прямому сенсі пожертвували собою заради України і є тим приміром, з якого треба брати зразок справжньому Українцю, справжньому патріоту.

Сергій ПУЛЮЙ
http://svoboda-vo.at.ua/news/chomu_ja_n ... -02-23-506

Правда про 23 лютого: більшовики капітулювали перед Кайзером і встановили свято.

Щоб забути ганьбу поразки, її треба було перетворити на торжество... Навіщо святкувати день капітуляції Радянської Росії, ще й називати його днем захисника Вітчизни?..

Президент, прем’єр та інші офіційні особи дружно вітають громадян із Днем захисника Вітчизни, не надто вдаючись у деталі – з чим саме. Мовляв, „свято чоловіків” – і все тут.

Ще два десятиліття тому історики затято сперечалися навколо того, що ж сталося 23 лютого 1918 року. Тепер уже не сперечаються. У більшовицькій пресі тих днів вони так і не знайшли жодного посилання на розгром німців, який нібито стався 23-го. Навпаки, 25 лютого більшовики включили гудки в самому Петрограді, щоб розбудити місто й прискорити запис добровольців у Червону армію, очікуючи наступу німців на столицю. 26 лютого Ленін повідомив соратникам, що столицю переноситься до Москви.

Натомість відомо: 23 і 24 лютого – це дні „безумовної” капітуляції Радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною. Щоб забути ганьбу, її треба було перетворити на торжество. Тому 23 лютого – це радше день захисника німецької кайзерівської вітчизни, ніж російської радянської, чи, тим більше – української.

У перші післяреволюційні роки в офіційних повідомленнях з приводу свята йшлося про те, що нібито 23 лютого 1918 року Раднарком ухвалив декрет про організацію Червоної армії. Однак насправді цей декрет було видано ще 15 січня.

На десятиліття свята – у 1928 році – з’ясувалося, що 23 лютого 1918 року радянська влада приступила до організації перших загонів Червоної армії.

У вересні 1938 року, в короткому курсі історії ВКП(б) з’явилася нова версія: 23 лютого 1918 року „під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч”.

Пізніше Сталін заявив, що 23 лютого 1918 року загони Червоної армії „вщент розбили під Псковом і Нарвою війська німецьких загарбників”. Так брехня й пішла гуляти світом.

У часи хрущовської відлиги в тій же таки історії партії кудись зникло повідомлення про Нарву, проте з’ясувалося, що під Псковом Червона армія „вчинила впертий опір переважаючим силам супротивника й завдала їм серйозної поразки”.

Такі суперечливі повідомлення викликають закономірний інтерес: а що ж відбулося насправді?

А насправді 10 лютого 1918 року безрезультатно закінчилися переговори про мир між Росією і Німеччиною в Бресті. Радянська влада сподівалася, що німці просто залишать більшовиків у спокої, маючи значні проблеми на фронтах у Франції і Бельгії. Проте через тиждень, 18 лютого німці почали наступ по всій лінії розваленого фронту. Німці просувалися на схід на поїздах, практично без опору. Швидкість їхнього пересування була зумовлена переважно якістю доріг. 18 лютого німці захопили Двінськ (Даугавпілс), 20 – Мінськ, 21 – Полоцьк, 24 лютого – Псков, Тарту й Таллін.

Наступ здійснювався невеликими загонами, часто лише зі 100-200 чоловік. За визнанням більшовика Зінов’єва, добре укріплений Двінськ захопив загін від 60 до 100 чоловік.

У цей час радянський головнокомандувач Криленко оприлюднив наказ про „організацію братання” з німцями. Однак німці виявилися стійкими до „братерських обіймів”. 19 лютого Раднарком протелеграфував у Німеччину про те, що згоден на все. Проте німці кілька днів не відповідали, продовжуючи наступ.

21 лютого радянська влада в Петрограді оголосила: хто не запишеться в Червону армію, того пошлють під конвоєм копати окопи навколо міста. За кілька днів у Червону армію записалося до 100 тисяч чоловік. Нарком Дибенко повів у бій матросів. 1 березня вони захопили Нарву, і через два дні, з наближенням німців, утекли. 4 березня німці без бою увійшли в Нарву. Назвати цю вилазку „розгромом німецьких військ” було б великою натяжкою, тим більше що сталися ці події не 23 лютого.

23 лютого зранку Німеччина надала свої мирні умови, за якими Петроград мав визнати незалежність Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, України, підписати мирну угоду з Україною, демобілізувати армію, роззброїти флот і т. д.

23 лютого члени ЦК РСДРП (б), тобто більшовики, згодилися прийняти німецький ультиматум.

О 3 годині ранку 24 лютого Всеросійський Центральний виконавчий комітет (тобто уряд) прийняв німецький ультиматум. За капітуляцію проголосувало 116 членів ВЦВК, 85 – проти, 26 утрималися.

Імовірно, саме факт капітуляції зумовив обрання цього дня як свята. Щоб забути ганьбу, її треба було перетворити на торжество. Крім того, нова влада просто потребувала нових свят і ліпила їх з будь-чого.

Влада створювала гранично дешеві, лубочні міфи, для „найширшого сприйняття”. Замість того щоб ушанувати якогось реального Худойбердиєва, влада знаходила правильних діячів, з правильними біографіями, пролетарським родоводом до восьмого коліна й відповідними гучними прізвищами.

Згадаймо, що на Рейхстаг у 1945 році видиралося кількадесят бійців, доки туди не знайшлися воїни з „правильними” національностями – росіянин і грузин.

Якщо хтось програє, то хтось має й виграти. Німецький наступ 1918 року – безумовний успіх німецької армії, яка продемонструвала, що навіть після виснажливої трирічної війни на два фронти зберегла організованість і здатність діяти малими групами у ворожому оточенні.

За два тижні німецька армія захопила вп’ятеро більшу територію, ніж їй удалося відвоювати за попередні три з половиною роки першої світової війни. Про німецькі втрати в цьому поході ніде не повідомляється. Німеччина здійснила таку експансію фактично без втрат, хоча за попередні роки війни поклала на східному фронті понад мільйон солдатів. Тим більше що найкращі німецькі частини ще влітку 1917 року, після початку розвалу російського фронту, були перекинуті на Західний фронт головнокомандувачем німецької армії Гінденбургом.

Уся ця історія свідчить про те, наскільки на війні вигідно розкласти супротивника зсередини. І ще більш важливо – не допустити розкладення своїх військ та державних структур.

Чимало істориків вважають, що німці могли захопити Петроград, однак величезне місто їм не було потрібне в умовах війни на Заході, тим більше що більшовики прийняли ультиматум.

...У той час як німці показали всього лише здоровий глузд і свою незмінну організованість, тодішня українська еліта яскраво проявила повну безвідповідальність, розпустивши українізовані частини регулярної армії та навмисне перешкоджаючи бурхливому зростанню Вільного козацтва. Якби не це самовбивче щодо України безглуздя тодішньої української влади, більшовики, можливо, так само тікали б від українського війська, а не організовували масові розстріли й експропріації в Україні, як це було сталося.

Проте, на жаль, в історії не буває умовного способу.

Тож перед Україною сьогодні стоїть дилема. З одного боку, навіщо святкувати день капітуляції Радянської Росії, ще й називаючи його днем захисника Вітчизни?

З іншого боку, певна частина нашого населення звикла святкувати цю дату і вважає її святом чоловіків. Тому оптимальним було б урахувати сентименти ветеранів та інших ностальгуючих громадян і перейменувати 23 лютого на День ветерана Радянської армії.

А натомість установити ще одне „чоловіче” свято.

Ним цілком міг би стати День Покрови Пресвятої Богородиці – давнє козацьке військове свято (14 жовтня). Однак збіг цього свята з Днем заснування УПА навряд чи викличе ентузіазм у нинішньої влади.

Напевно, оптимальною датою для Дня Збройних Сил України стало б 6 травня, коли православні християни відзначають День Святого Георгія Переможця. Це свято чоловіків та захисників дуже широко відзначається у православних Болгарії, Македонії, а також у Сербії, Чорногорії та Грузії саме як свято чоловіків. До того ж у цей день було здійснено першу перемогу Визвольної війни українського народу під Жовтими Водами 1648 року.

Для Дня Військово-Морського Флоту України можливі інші варіанти. Зокрема, 18 червня 860 року відбувся перший точно зафіксований у візантійських хроніках вихід Київської Русі на міжнародну арену. У цей день наші кораблі (за різними даними від 200 до 360) несподівано з’явилися під столицею Візантійської імперії і взяли її в облогу. Мешканці та імператор були в паніці, однак за тиждень облогу було знято, після розорення передмістя Константинополя й винесення візантійцями чудодійних ікон. Вітчизняний літопис поміщає цю подію під 866 роком, але, швидше за все, помиляється. Візантійці дають точну дату. Після цієї події ідуть перші повідомлення візантійців про хрещення русинів.

Ці дати є не конфліктними, не ретроградними, історично амбітними й здатними об’єднати більшість громадян. А нинішні дні Збройних Сил і Флоту України варто було б перейменувати на дні відродження Збройних Сил та Флоту України.

Поки що влада переважно „озвучує” реформи.

Виходячи з того, що з реальними реформами все ж таки складається, влада могла б ухопитися за шанс зробити хоч щось путнє – бодай на рівні символів.

Олександр Палій, історик